Мамі зателефонувала вже з Десни: вона була шокована, оскільки її старший брат також служить з перших днів повномасштабного вторгнення. Гера родом з Івано-Франківська, до Закарпатської бригади потрапила випадково, оскільки не знала, куди її направлять.

Оскільки у житті відповідальна, то ретельно підготувалася. І до навчального центру поїхала повністю підготовленою та “запакованою”. У цивільному житті Світлана працювала будівельником, що є цілком мирною професією. Найціннішим на війні вважає людське життя, не роблячи різниці між своїм і чужим:

«Найважче переживаю втрату побратимів, з якими здружилася за два роки служби, – розповідає вона. – Брала участь у бойових операціях, спочатку було дуже страшно. Найбільше боялася не впоратися зі своїми обов’язками, з тією відповідальністю, яка на мене покладена. Не дивлячись на відсутність попереднього медичного досвіду, як виявилось, я не боюся крові чи важких поранень. У момент роботи з пораненими відчуваю лише жаль до людини, а власні емоції відступають на другий план».

Мріє про якнайшвидше закінчення війни. Про плани після війни ще не думала, але хотілося б відкрити якусь власну невелику справу. Раніше мріяла про маленьку кав’ярню. Війна показала, що, крім дітей, її ніщо не прив’язує до конкретного місця, і вона готова освоїтися в будь-якому куточку України.

“Вважаю, що в Україні, яка є великою і прекрасною, можна облаштувати хороші умови для себе та родини будь-де, головне – мати бажання”,- підсумовує вона.