Одна куля досі в тілі, іншу витягнув сам: історія звільненого з полону Василя Ніколюка з Тернопільщини
Майже два з половиною роки провів у полоні захисник із Тернопільщини Василь Ніколюк. Чоловікові прострелили обидві руки, били та катували струмом. Наприкінці квітня, під час обміну військовополоненими, Василь повернувся додому. Зараз проходить реабілітацію та повертається до звичного життя, пише Суспільне.
Коли Василя Ніколюка мобілізували до війська, його доньці Аріні не було й шести місяців, синові Святославу виповнилося два з половиною роки. Відколи повернувся додому, увесь вільний час проводить з сім’єю, розповіла дружина Василя Наталія:
“Діти скучали за ним, переглядали його фотографії. Святослав казав [сестрі]: “Це твій тато”, — бо мала взагалі не знала його. А на фотографіях вона його впізнала. І так само перша зустріч, як ми до нього в Хмільник приїжджали, то вона зразу пішла до тата”.
Дружина Василя Наталія розповідає, на війні загинули троє її дядьків: Василь — ще за часів АТО, а Володимир і Леонід — під час повномасштабного вторгнення, на Запорізькому напрямку. Згодом вона отримала сповіщення, що чоловік зник безвісти.
“Остання розмова була з ним 9 грудня 2023 року. Ми розмовляли, він тоді якраз пообідав, ліг відпочивати і прийшли до нього, назвали його прізвище і сказали, що йде на вихід. І після того зв’язку з ним не було протягом семи місяців”, — пригадує Наталія.
Василь служив вогнеметником в 5-ій окремій штурмовій Київській бригаді. Захищав Україну на Донецькому напрямку. Одного дня перед виходом на позицію зателефонував дружині і повідомив, що вирушають у район Костянтинівки. Тоді й потрапив у полон:
“Почали заходити на позицію. З 8 години вечора до 3 години ранку не могли зайти, були обстріли. Мене і ще двох побратимів старший групи відправив на другу позицію. Прийшли, а там наших не було, а були російські військові. На мені був бронежилет, вони його забрали собі, автомат розібрали повністю і повели нас на свою позицію до своїх старших”, — розповідає Василь Ніколюк.
За словами чоловіка, що таке російський полон, він відчув, коли почалися допити.
“Тапіками допитували, за вуха чіпляли клеми. У мене руки були ззаду змотані скотчем. Один старший наставив на мене пістолета, Обійшов з другої сторони і почав по руках стріляти. В одній руці куля тиждень часу куля сиділа. Почала права рука напухати, я знайшов якусь голку, видушив кулю і витягнув. . Тільки слід лишився від кульки. А на лівій руці ось вхід, а кулька тут аж сидить”.
Потім його та ще 12 побратимів перевезли з окупованої Донеччини у Чечню. Там утримували в підвальному приміщенні, змушували важко працювати, розповів Василь. Так тривало два роки і чотири місяці.
Поки чоловік був у полоні, Наталія робила все, щоб повернути його. Жінка розповідає: намагалася не пропустити жодної акції на підтримку військовополонених:
“Були в Києві, у Вінниці. Мама раніше їздила, я не могла, бо мала ще була на грудному вигодовуванні. Шумськ, Кременець, Тернопіль. Де можливо було, всюди ми їздили, добивалися. Навіть організовували акції суто по Чеченській Республіці.
І він упізнав тих всіх хлопців, що [з їхніми фото] підходили до нього. Навіть чоловіка мого впізнав. Я до нього: “По чому ви мене впізнали?”. А він каже: “У вашого чоловіка фотографія над ліжком висить, де ви з дітьми”.
Наталія пригадує як переживала, коли дізналася, що її чоловіка разом із побратимами нарешті обміняли.
“Сми не вірили до останнього, бо вже були такі випадки, що хлопців збирали і за деякий час повертали назад. І тут настав той час, коли почали дівчата писати: “А мого обміняли”, “А мій вже подзвонив”, “А мені смс-ка прийшла, що мого обміняли”. А я сиджу, а мені нема ні смс-ки, ні повідомлення.
І тут десь коло 4 години вечора приходить мені смс-ка з координаційного штабу з СБУ, що такий-то був обміняний з полону, очікуйте дзвінка. Мене аж всю лихоманило, не передати тих емоцій, почала плакати. Діти сидять біля мене, кажуть: “Чого ти плачеш?”. Кажу: “Бо тата нашого обміняли””, — згадує той день Наталія Ніколюк.
Жінка показує лист від чоловіка. Його Василь написав у полоні і передав через побратима, якого якраз звільняли:
“Раніше я його почерку взагалі не розуміла, але коли прийшов лист, я розібрала кожне слово, що він мені написав”.
Наприкінці квітня під час чергового обміну військовополоненими Василь Ніколюк повернувся в Україну. 15 травня його зустрічали рідні, друзі, представники громади, передали йомуфото з Алеї Надії, яке було серед світлин інших побратимів, які досі у полоні або зникли безвісти.
Зараз чоловік проходить реабілітацію та мріє про мирне життя:
“щоб скоріше настав мир, щоб скоріше всі, хто в полоні, повернулися всі додому до своїх сімей, до жінок, до дітей. Щоб поскоріше ця війна закінчилася, щоб всі були щасливі”.
