Паска зі столітньої печі. Як у відреставрованій покутській хаті на Франківщині відроджують великодні традиції
Щороку перед Великоднем Мирослава Волощук розпалює стару піч у своїй столітній покутській хаті в селі Трійця, що на Івано-Франківщині, і пече паску за давнім сімейним рецептом. Ця оселя залишилася їй у спадок від Ганни Чорней, яку місцеві називали Ганнусею Паламаревою. Родина Волощуків відреставрувала хату і перетворила її на своєрідний музей.
Паску там випікають на заквасці, яку господиня “годує” понад десять років, а яйця для великоднього кошика не варять, а запікають у печі. Родинну традицію Мирослава Волощук передає і наймолодшій онучці Варварі, яка ще не має й двох років, а вже вчиться місити тісто.
Родинними рецептами та великодніми традиціями Мирослава Волощук поділилася із кореспонденткою Суспільного.
Хата, в якій оживають традиції
Стару піч у відреставрованій хаті, якій понад сто років, розпалюють двічі на рік — перед Різдвом та Великоднем. Саме там на свята збирається вся родина Волощуків, як це робили попередні покоління. Господиня Мирослава запрошує нас до оселі, побілені стіни якої прикрашають вишиті рушники, ікони та родинні фотографії.
“Ця хатинка залишилася нам у спадок. Вона належала нашій далекій родичці, з якою ми тут (на одному подвір’ї — ред.) прожили разом 20 років. Це — Ганна Чорней, а в селі її називали Ганнуся Паламарева. Дуже світлої душі, добра жінка. Серце і душа такої старовинної хати — це піч. Тут готувалися колись і повсякденні страви, і традиційні на свята, під час яких збиралася вся родина. Всі були нагодовані, всім було затишно. Якщо хатинці десь орієнтовно сто років, то можна сказати, що тепер сотий раз ми будемо пекти тут паску”, — розповідає Мирослава Волощук.
У хаті — дві кімнати та сіни. Колись там жила велика родина. У попередньої господині Ганни Чорней було четверо сестер: Параска, Доця, Маруся і Настя. Їхній батько служив паламарем, а матір була повитухою.
Центром життя в оселі була піч, довкола якої минав щоденний побут родини: там не лише готували їжу, а й відпочивали або спали на лежанці зверху.
“Коли ми топимо піч, спочатку розкладаємо вогонь і підкидаємо дрова. Починаючи від початку, йдемо вглиб і дивимося, що цегла починає нагріватися і стає білою. Кажуть, що піч натоплена, коли цегла якраз вже біла. Але це ще не все. Коли дрова вже всі згоріли, залишається жар. Тоді його потрібно по цілому поду печі розкласти і почекати, щоб там нагрілося. Коли вже весь жар практично вигорить, ми можемо пекти паску”, — пояснила господиня Мирослава Волощук.
“Коли я печу паску в цій столітній хатинці, тут відроджується життя”
Розпалити піч у родині вміють і діти. А пекти паску Мирослава вчить навіть онучку Варвару, якій ще немає двох років. Маленька помічниця пробує місити тісто разом із бабусею. Господиня каже: для неї важливо, щоб традиція домашньої випічки та сімейні рецепти передавалися від покоління до покоління — так само, як це було колись в її родині.
“Коли я печу паску в цій столітній хатинці, в цій печі, тут відроджується життя. Тут я спілкуватимуся зі своїми родичами. Ще деколи кажу: вони сидять усі тут, на лаві, дивляться й допомагають пекти цей виріб. Ми щороку повторюємо ритуал, збираємося родиною. Маємо пам’ять, бо згадуємо наших родичів. Беремо той рецепт, який нам дістався ще від наших прапра…” — говорить Мирослава Волощук.
Господиня каже, що її родичка Ганна Чорней була дуже гостиною та доброю.
“Вона мала таку традицію: у цій хаті 25 років їли музики після того, як грали на похороні. Ми тут живемо поблизу церкви та цвинтаря. Після кожного похорону музиканти сюди приносили їжу. Якщо страв не вистачало, то вона доварювала. Казала: “Миросько, не переживай, за музику платити мені на похороні не будеш, бо я вже 25 років їх годувала”, — розповідає Мирослава Волощук.
Старовинна хата була також місцем для проведення майстер-класів та фестивалів, які організовувала вже Мирослава.
“Завжди думала: Боже, якби вуйна Паламарева встала і подивилася, як зараз “живе” хата… Вона десь там з тих світів радіє, що відбувається в цій її хатинці. Скільки тут побувало різних людей. Я тут починала варити сир. Ми приймали тут наші перші групи туристів. Я проводила фестиваль хліба, й до нас приїжджали дівчата та хлопці з різних куточків України”, — говорить господиня.
Паска на заквасці
Мирослава Волощук на Великдень пече паску за старовинним рецептом — не на дріжджах, а на заквасці, як це робили її предки. Господиня розповідає, що ця технологія додає виробу унікального смаку та робить його справжньою родинною традицією.
“Я вже десять років займаюся випічкою на заквасці. З неї я роблю розчину. Закваска — це така “жива” істота, яка живе в мене на кухні, яку я кожен день “годую”. І вона дуже реагує. Навіть якщо я нею поділюся з кимось — там буде інша вода, інше повітря, інша людина, інша аура — і вона буде вже зовсім інша. Тобто закваска вбирає в себе дух дому, де живе”, — говорить Мирослава Волощук.
Зі слів жінки, випічка на заквасці вимагає багато часу. Тісто замішують вручну, залишають на кілька годин для ферментації, а потім ще 12 годин воно росте. Для паски господиня використовує лише домашні продукти: козине молоко, масло власного виробництва, домашні яйця та борошно.
“Я не дуже люблю виробляти зверху прикраси для паски, тому що тісто на заквасці трошки по-іншому реагує, коли воно росте. Не дуже тримає форму і ті вироби. Треба тоді місити інше тісто, і вже вироби зверху на пасці робити з нього. З прісного тіста навіть. Я цього не роблю. Мені більше подобається зміст цієї паски: як я мішу тісто, починаю робити закваску”, — пояснює Мирослава.
Запечені яйця у великодньому кошику
У родині дотримуються ще однієї традиції — яйця для великоднього кошика не варять, а запікають у печі разом із паскою.
“Хто спробував таке печене яєчко, вже варене більше не вподобає. Для мене це — ідеальне приготування. Сирі яйця ставимо в пательню, і коли там уже нагнітяться наші пасочки, ми з краєчку поставимо і ще спечемо яєчка. Треба дивитися, може і 10 хвилин запікатися — залежить від того, як напечена піч. Зверху на шкаралупі робляться коричневі цяточки. Це означає, що яєчко вже спечене. У кого немає печі, можна спробувати це зробити в духовці”, — розповідає Мирослава Волощук.
Господиня щороку сама складає великодній кошик.
“Я дуже люблю складати кошик на Пасху і роблю це вночі. Крім того, що ставлю туди ковбасу, пасочку, бабку, шинку і яєчка запечені, писанку, свічку, я дуже люблю ще його прикрашати квіточками. У нас дуже красивий сад. Особливо навесні, коли Великодень, якраз цвіте дуже багато різних квітів”, — говорить Мирослава.
Жінка додає: головне — робити це з любов’ю та передавати звичаї наступним поколінням.
“Скільки сімей, скільки хат — стільки традицій. Справа навіть не у формі, як я говорила про паску, а справа — у змісті. Який зміст ми вкладаємо в ці традиції: чи ми це робимо з любов’ю, чи ми робимо це з добром. Маємо пам’ять, бережемо старі хати, старі дерева. Разом з цим і будуємо нове. Життя продовжується… Не відкладаємо його на завтра, втілюємо свої мрії, задуми”, — каже Мирослава Волощук.
“З дитинства я люблю старі хати”
Столітня хата у селі Трійця — не єдина старовинна будівля родини. Зі слів господині, до нашого часу збереглася й автентична хата її прабабусі Анни, зведена у 1895 році. Оселю розібрали, відреставрували для музейної експозиції й перенесли до “Шевченківського гаю” у Львові.
“З дитинства я люблю старі хати, тому що моя прабаба Неня жила в такій старовинній хатинці 100 метрів нижче вулицею. Хату забрали у Львів, у музей. Зараз там, де Покуття, є хата з Трійці нашої баби Анни. І ми стараємося хоча б раз на рік поїхати туди, доторкнутися до того одвірка, хатинки, де жили наші предки, де народився мій дідусь. І ми маленькими там теж на поді ще гралися. Це я пам’ятаю. Дуже важливо зберігати такі хати, реставрувати їх. Бо що б ти нове не збудував на цьому місці, воно не буде нести в собі стільки енергії, стільки чогось такого давнього, рідного, нашого традиційного”, — додає Мирослава Волощук.
