Мирославі Жминді з Великих Гаїв, що на Тернопільщині, 21 квітня виповниться 101 рік. Вона самостійно читає книжки, цитує напам’ять українськи письменників, співає народні пісні. За її словами, особливо шанує творчість Тараса Шевченка.

“Я ночами сиджу читаю. Перша година ночі, вечерю зготувала, чоловік ліг спати, а я книжку в руки і читаю. То була моя любов перша, — книжка”, — розповіла Суспільному довгожителька.

Мирослава Жминда читає книжку. Суспільне Тернопіль

Мирослава Жминда з онукою Наталією. Суспільне Тернопіль

За її словами, ще будучи школяркою, мріяла отримати вищу освіту:

“Я хотіла поступати в інститут, але тяжко було, тому що батько і мати працювали по господарстві, було нас п’ятеро дітей, поля було трохи, так що було коло чого робити і я мусила працювати”.

Мирослава Жминда. Суспільне Тернопіль

Мирослава Жминда згадує, найважчим випробуванням для неї, сімнадцятирічної дівчини, стала Друга світова війна. Коли німецькі війська підійшли до Тернополя, не раз доводилося рятувати свої життя:

“Тут російські гармати били, а тут німці в Тернополі. Було дуже важко. Сусідські діти, батьки з дітьми своїми приходили до нас і в нас ночували, бо в нас був підвал під хатою. Тато приніс нам соломи, там постелив.

А зараз знов війна — велика, страшна війна. Окупанти хочуть нас знищити, український народ, але ми не здамося ніколи. Україна як була, так і буде нашою Батьківщиною навіки. Прошу в Бога, щоб Бог дав здоров’я для наших воїнів, мир і спокій для нашого народу”.

Батьки Мирослави Жминди. Суспільне Тернопіль

Мирослава Жминда з чоловіком. Суспільне Тернопіль

У їхній родині завжди цінували народні традиції і дотримувалися християнських звичаїв, розповіла Мирослава Жминда. Пригадує, як святкували Великдень у роки її молодості:

“Мама готувала на свята, складала на стіл. Ставили насамперед паску, тоді бабки, а тоді шинку, ковбасу, сир. Колись не йшли святити, а ставили на столи і до кожної хати приходив священник і окроплював на столі. Хлопці брали дзвони, а дзвони в нас були великі, такі як три дзвони, то вони дзвонили вже після обіду, то ті дзвони чути було не тут, а на початку Гаїв.

А ми біля церкви виводили ягілки. Відправилася вечірня, і ми йшли на вечірню ягілочку. Бралися ми одна за одну, одна, друга і так вздовж від церкви йшли ми аж до кінця Гаїв. Перейшли ми там одною стороною, тоді йдем другою стороною. Помолилися і додому. А хлопці дзвонять ще далі. Дзвони не переставали бити до півночі. Колись були свята, весело, співали, танцювали”.

Фото зі святкування столітнього ювілею Мирослави Жминди. З архіву Мирослави Жминди