Надія Матюніна — етнічна росіянка. Її дідусь із бабусею колись вирішили оселитися на Луганщині. На українську вона перейшла насамперед для того, щоб інтегруватися в українське суспільство і не відчувати себе чужинкою. Довгий час вона не могла відповісти на питання «хто я?» і не розуміла, до кого себе віднести. Надія не хоче, щоб колись її діти відчували подібне, тому вирішила виховувати українців, пише ІФпортал.

Між Росією та Україною

Нині Надія живе у Франківську, та виросла у селищі Успенка Луганської області. Тоді усі навколо говорили лише російською. Її родина родом з Росії — після навчання приїхали працювати в Україну. Обирали, де тепліше, тож у поле зору потрапила Луганщина. Це була індустріальна місцевість — шахти, заводи, навколо яких будували міста та села. Значну частину населення становили приїжджі.

Мама познайомилася з татом у Норільську, куди поїхала на роботу, саме там народилася Надія та її брат. Клімат не підійшов, тож через кілька років разом із новою сім’єю вона повернулася в Україну. Жили недалеко від Луганська — за 35 кілометрів. Українська мова, якщо й була навколо, то її було геть мало.

«Я пішла до школи на початку 1990-х, — розповідає Надія. — Знаю, що до розпаду Радянського Союзу україномовні школи були, адже мама приїхала в Україну наприкінці 1950-х і навчалася в українській школі. Але після здобуття незалежності більшість українських шкіл закрили, залишилися переважно російськомовні. Тому я навчалася в російськомовній школі, хоча у сусідньому селищі була українська, і людей, які там вчилися, було одразу чути».

Після школи Надія здобула професію фельдшера-лаборанта у Стахановському медичному училищі. Деякі спеціальності там викладали українською, але, на жаль, не ті, де навчалася вона. Була лише одна викладачка із соціології, яка говорила українською і наголошувала: «Ви живете в Україні, тому хто не розуміє — вивчайте».

Надія добре пам’ятає момент, коли з’явилося супутникове телебачення. Українські канали були непопулярні, тарілки розвернули в бік Росії, і української мови в житті практично не стало. Якщо раніше різниця між українським і російським контентом була розмитою, то за кілька років державна мова фактично зникла з інформаційного простору.

Приблизно у 22 роки жінці потрапила до рук українська книжка. Вона захотіла прочитати її доньці і з жахом зрозуміла, що забула, як вимовляються деякі літери.

«До 2014 року я жила на Луганщині і працювала в лікарні, — продовжує Надія. — Навколо звучала російська, зрідка — суржик. Українську можна було прирівняти до будь-якої іноземної. Документацію ми теж вели російською».

Мама та нейтральні теми

Коли почалися бойові дії, доньці було вісім. Надія зрозуміла, що не хоче так жити. Тоді вона ще не здогадувалася, як далеко все може зайти, але припускала, що Луганщина може стати територією, яку ніхто не визнає офіційно. Як тоді зростатиме її дитина? Які матиме документи? Як здобуде освіту?

Ці питання не давали спокою, тож у серпні 2014 року Надія залишила Луганщину. Пригадує, що бойові дії вже тривали, стояли блокпости. Виїжджала з донькою (на той момент вона вже була розлучена) та сім’єю брата. Спершу переїхали до Харкова, а згодом Надія з донькою подалася до Києва.

«Виїжджали легковою машиною, — пригадує вона. — Це був кінець літа, речі брали з розрахунком на зиму, бо розуміли: швидко нічого не вирішиться. Сподівалися, можливо, рік, максимум два — і повернемося. Сподівалася, що там знову буде Україна. Вдома залишилися мама і бабуся, яка на той момент уже була лежачою».

З мамою Надія намагається не говорити ані про владу, ані про війну. І до 2014 року та не була українізованою, а тепер, після років життя в окупації, її свідомість, за словами Надії, добряче оброблена пропагандою. Тож вони спілкуються про здоров’я, квіти, побут.

«Старшій доньці зараз 19, вона вільно спілкується українською та російською, — каже Надія Матюніна. — А менша російською ніколи не говорила. Коли вона почала говорити, ми з її батьком вирішили повністю перейти на українську. Це був кінець 2021 року. Чоловік наполягав, що дитина говоритиме українською. У нас навіть виник серйозний конфлікт — напевно, єдиний за все життя. Бо я тоді була з тих, хто не бачив різниці».

«Я не розуміла, хто я»

Спочатку Надія опиралася. Пояснювала чоловікові, що її рідна мова — російська, що мама співала їй колискові російською, що родина загалом приїхала з Росії. Переоцінка відбулася після 2022 року — повномасштабного вторгнення. Почала глибше осмислювати значення мови.

«Я не можу обрати, якою мовою говорять мої батьки — це вже сталося без мене, — каже Матюніна. — Але я доросла людина. Я можу обрати мову для себе і дати українську своїй дитині. Зрештою, коли я запитала себе: для чого моїй дитині російська, — я не змогла відповісти».

Надія зростала з відчуттям, що не розуміє, хто вона. Не було опори. Родичі — в Росії, коріння — там. Вона зрозуміла, що інтегруватися в українське суспільство може через мову. Особливо це стало важливим, коли вона виховує маленьку дитину — щоб та знала, хто вона.

«З меншою дитиною я маю можливість щось змінити, і я за це взялася, — каже Надія. — Росіяни давно зрозуміли значення мови і культури, а ми лише зараз до цього доходимо. Це заземлення дуже важливе: знати, що в тебе є своя культура, традиції, мова».

Щодо старшої доньки, у них є домовленість: вдома російської немає — ні розмов, ні музики, ні фільмів. Вона вже доросла, на неї складно впливати. Єдине — прохання з повагою ставитися до рідних, які не хочуть чути російську, особливо з огляду на молодшу сестру.

На російську — навіть через клієнта — не перейде

Зовсім недавно сім’я Надії, у зв’язку з роботою чоловіка, переїхала до Івано-Франківська. Тішить, що тут усі навколо говорять українською і нема потреби щодня пояснювати дитині різницю між мовами, і які слова не слід вживати. Бо саме цим вона займалася останні роки у столиці.

Питання мови в Києві досі гостре. У дитсадку, куди донедавна ходила дитина, з 20 дітей лише 2–3 спілкуються українською. При цьому на батьківських зборах усі говорять українською, але по дітях чітко видно: вдома — російська. На дитячому майданчику ситуація схожа — з десяти дітей українською іноді говорить лише її донька.

«Українські слова діти беруть із навчання, — каже Надія. — Але основний словниковий запас — російський. Коли моя донька повертається з садка і в неї проскакують російські слова, я одразу пояснюю, що це не наше слово. Вона питає: чому люди живуть в Україні, але говорять російською? Мені важко відповісти п’ятирічній дитині, але я кажу, що не всі ще усвідомили важливість цього питання».

Сама Надія не конфліктна. Та було, що вихователька спершу вживала окремі російські слова, потім — цілі речення, а згодом повністю переходила на російську. Поки Надія наважилася зробити зауваження, вихователька звільнилася.

Під час декрету Надія освоїла онлайн-професію і працює з дому. З клієнтами спілкується українською. Дехто питає, чи може говорити російською — вона не заперечує. Але коли просять її перейти на російську, мовляв, не розуміють її, вона відмовляє.

«На російську я не перейду за жодних обставин, — підкреслює Надія. — Якщо людині складно мене зрозуміти, я пропоную знайти іншого спеціаліста. Зрештою, це просто був не мій клієнт».