Ніна Захарова народилася та до тридцяти років прожила у Мелітополі. Усе її оточення було повністю російськомовним. Ба більше, батько, читаючи газети українською, міг добряче перекручувати слова, щоб посміятися з «смішної мови». На українську вона перейшла у 2018 році — тоді її не підтримав ніхто. Сьогодні жінці 52 роки, і з 2022-го вона живе у Польщі, повідомляє ІФпортал.

Український хліб їсте…

Шкільний предмет «Українська мова» у Ніни був двічі на тиждень. А багато хто з її однолітків узагалі української не вчив. Була можливість звільнення, але оскільки дівчина була відмінницею, то ані батьки не пропонували, ані їй самій на думку не спадало не вчити державну.

«Пам’ятаю слова вчительки української мови, яка намагалася достукатися: “Та як вам не соромно — український хліб їсте, а мову вчити не хочете?” — пригадує Ніна. — І щось мене зачепило в тих словах іще змалку. Це була єдина україномовна людина в моєму дитинстві. Хоч розумію, що тоді на таких людей казали: “селючка”, “маргіналка”.»

Втім Ніна Захарова багато читала українською, адже бабуся дарувала їй книжки саме цією мовою. На це були свої причини: така література була значно дешевшою, а бабуся, колишня дружина військового, жила на соціальну пенсію й не мала великих статків, хоч дуже хотіла робити онуці подарунки.

«Половина моєї родини була росіянами, і вони з дитинства досить негативно відгукувалися про Франківськ чи Львів, — пригадує Ніна. — Могли сказати, що там небезпечно, що живуть страшні люди. Мовляв, люди гонорові, непривітні, а не дай Боже почнеш розмовляти російською — можуть і вдарити. Із боку Запоріжжя це виглядало так, ніби там по лісах ще бігає ОУН-УПА».

Досить дурака валяти

Переїхавши до Бучі й працюючи в столиці, Ніна почала помічати людей, які говорять українською. Щоправда, з роками траплялося, що приїжджала людина зі Львова, гарно розмовляла українською, а за два роки вже повністю переходила на російську. Це тоді нагадувало своєрідну адаптацію. Вона відчувала, що це неправильно в Україні, але навіть не думала переходити, бо всі довкола говорили російською.

Переломний момент у житті Ніни стався у 2018 році, коли вона, як художниця-ілюстраторка, взяла участь у львівському симпозіумі. Усі лекції проводилися українською, та й гості намагалися спілкуватися українською, навіть якщо вдома говорили російською.

«Винятком було кілька одеситів, які наголошували, що не розуміють української, — пригадує Ніна. — Це викликало обурення у всіх інших. Словом, після повернення я приїхала додому й сказала: “Так, усе, досить дурака валяти — переходимо на українську.”»

Чоловік і старша дочка підтримали, хоч ще певний час поза домом говорили російською. Молодший син був геть малий, тож він російської зараз уже й не пам’ятає. Мама Ніни сприйняла перехід дочки нейтрально. А от брат, сестра, батько та інші — геть не зрозуміли. Вони висміювали, знецінювали або намагалися знайти раціональне пояснення на кшталт: “Може, тобі це для роботи треба?”

«Батько сказав, що не розуміє українською, — уявляєте? — пригадує Ніна. — Він переїхав в Україну в десятому класі, усе життя тут прожив — і не розуміє? До речі, одна з його розваг була — читати вголос газету українською мовою, щоб посміятися з “дивних” слів. Я зараз це згадую, бо часто чую, як хтось каже, що не час напружуватися, мовляв, про це треба буде говорити вже в мирному житті. Та зараз набагато легше, ніж було сім років тому».

Так можна знищити націю

Близькі родичі Ніни з Мелітополя виїхали: хтось у Польщі, хтось у Чехії. У окупації близьких немає. Мамі 75 років — вона сумує за домом; лишила будинок, город — усе, що мала. Шкода. У 2022 році Ніна востаннє була в Мелітополі й бачила яскравий приклад місцевого самоврядування: мама зі сльозами розповідала, що постелили асфальт там, де його ніколи не було; поставили лавочки, зʼявилися сучасні дитячі й спортивні майданчики, навіть відкрили басейн у регіоні, де були проблеми з водою, бо степ… що з того залишилося зараз — ніхто не знає.

«Дивлюся зараз на моє оточення, — продовжує жінка, — більшість тепер розмовляє українською. Для них поштовхом став 2022 рік. І я думаю: “Дурні, ви ж сміялися з мене”. Мабуть, потрібна була війна, щоб усвідомити. Формування нації, напевно, проходить через біль, щоб люди зрозуміли свої цінності».

У 2022 році Ніна Захарова з молодшим сином виїхала до Польщі. Старша донька живе в Києві, чоловік — у ЗСУ.

«Я працюю художницею: малюю на замовлення, продаю картини, у мене студія, де вчаться малювати діти, — розповідає жінка. — Пригадую: у перші місяці поляки організували для нас курси польської. І була одна школярка, яка сказала, що не знає української. Уявіть — 2022 рік, у нас сталася така трагедія, у всіх різні емоції, а українська дитина таке говорить, я дуже розлютилася».

Ніна наголошує: якщо не вчити рідну мову, можна втратити націю. Мова — питання самоідентифікації. Німця, француза чи поляка ти відрізниш переважно за мовою. Тому дивно, що це досі питання для дискусій.