Ковельчанин Сергій Боць із перших днів повномасштабного вторгнення покинув адвокатську практику і став на захист України. Нині служить у 100 окремій механізованій бригаді.

Про шлях волинянина від солдата до офіцера 9 грудня розповіли в Ковельській міській раді.

Зі слів Сергія Боця, в перший день повномасштабної війни він обдзвонив усіх своїх клієнтів і повідомив, що йде у військо. “Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням”, — додає він.

24 лютого 2022 року у ТЦК він пішов разом із кумом Олександром. У “Азов”, куди хотів потрапити Сергій, його не взяли через відсутність бойового досвіду. Чоловік пішов у 100 бригаду.

Після служби на Волині боєць воював у Лимані, Очеретиному. Зізнається: ці дні запам’яталися цілодобовими чергуваннями, втратами побратимів, постійною напругою і тугою за дружиною та сином.

Сергій розповів, що довгі місяці був на Торецькому напрямку. Тоді тричі до нього приїжджала дружина — привозила машини побратимам після ремонтів, але згодом чоловік заборонив дружині приїздити на Донбас через наближення фронту.

“Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею, — говорить боєць. — Ці приїзди були, як мед на душу. Особливо в ті часи, коли по 6–8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому”.

Вдома на Сергія чекають дружина і син. Ковельська міська рада

За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера та від кулеметника до командира відділення, старшого техніка роти, заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу та виконуючого обов’язки командира роти. Був нагороджений “Золотим Хрестом” Головнокомандувача ЗСУ та медаллю “За оборону Торецька”.

Нагороди молодшого лейтенанта Сергія Боця. Ковельська міська рада

“Зараз кожен боєць — на вагу золота. Він має бути універсальним і готовим до всього, — каже військовий. — Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо, бо немає кому хлопців на зміну завезти. Через мить ти вже медик, який накладає турнікет і рятує побратима. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину — бо треба, а немає кому”.

Найважче і найстрашніше, зізнається Сергій, — не бої, а необхідність повідомляти рідним, що їхня близька людина загинула чи зникла безвісти. “Це ноша, яка з тобою на все життя”, — додає він.

Попри все Сергій впевнений, що 24 лютого 2022 року зробив правильний вибір, бо у війську він познайомився з вмотивованими захисниками.