“49 днів на позиції під постійними обстрілами, і бувало, що з бліндажа не могли вийти по кілька діб”, — так про оборону Харківщини розповідає 23-річний прикордонник Волинського загону Назар Богдан із позивним “Петрович”. Він родом з Львівщини. У прикордонній службі боєць з 20 років.
В інтерв’ю Суспільному військовослужбовець розповів, що його прадід, дід теж були військовими, дядько служить дотепер. На полі бою Назару в пригоді стали поради дідуся.
— Коли потрапили у зону бойових дій і які завдання виконували?
— З липня 2025 року разом із командою швидкого реагування Волинського прикордонного загону виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку. Побачив Харківську область вперше. Там дуже привітні люди, військових завжди пригощають кавою.
Я служу на посаді начальника відділення вогневої підтримки, але виконував завдання по обороні визначених рубежів. В моїй відповідальності була ділянка протяжністю десь кілометр. Постійно відбувалися штурми ворога, постійно ворог обстрілював наші позиції, здійснював скиди, атаки з БПЛА різних типів, обстріли артилерії. Кожних 2-3 години відбувалися обстріли з різних видів зброї.
— Чи вдавалося вам ефективно відбивати ці штурми?
— Так, вдавалося. За допомогою прикриття нашої артилерії і дронів. Противник навіть не встигав підійти до наших позицій. Наші позиції були за метрів 100-150 одна від одної, не далеко, але рухатися між ними було дуже небезпечно, бо постійно велася аеророзвідка.
— Якщо прикордонникам не вдавалися вийти з позиції, яким чином їм провізію передавали, воду?
— В нас був випадок, що люди залишалися на позиції більше 100 днів. Забезпечення провізією, боєприпасами, водою здійснювалося за допомогою дронів-бомберів типу “Vampir”.
— Скільки часу найдовше вам особисто доводилося провести на позиції?
— 49 днів. Коли перший раз розбили нашу позицію, ми на день відходили вглиб, сиділи, можна сказати, під кущами, прикривалися накидками, а ввечір заходили назад у сусідній бліндаж, який вцілів, щоб там переночувати, поки не засік ворожий дрон і нас не накрило артилерією.
Найгірше — коли вже вечоріло, не було куди йти і ми просто чекали, чи прилетять вони по нас вночі, чи не прилетять. Як тільки почало світати, ми якомога швидше вибігли з того бліндажа. Через 15 хв після того, як ми вийшли, туди вже прилетіли “ворожі пташки” і почали його засипати, добивати повністю бліндаж. Ми зрозуміли, що вже в ньому лишатися варіантів немає.
Знайшли інший бліндаж, який був навпроти нашого — це був колись ворожий бліндаж. Раніше той напрямок, де ми тримали оборону, належав російській армії, але наші їх відкинули і ми тримали там безпосередньо оборону. Поруч було тіло російського військового, ми його не чіпали. Не хотіли нічого рухати, ландшафт міняти, тому що ліс був лисий, не було листя, а ворожі дронщики фіксують, роблять фотографії кожної позиції, чи є якісь зміни. Тому ми не хотіли його рухати, бо російські військові запідозрили б, що тіло пропало. Значить, що там хтось поряд точно може бути.
— Скільки було з вами людей?
— Зі мною було двоє з лав Збройних сил України, але коли нас розбили, бійця, старшого чоловіка 58 років, вийшло відвести в тил. Я лишився з бійцем з Запорізької області, практично мій одноліток, йому 27 років було. Мені — 23. Я й день народження зустрів там на позиції, 5 жовтня. Ввечері, коли включили інтернет, то посипалися привітання. На наступний день нам скинули такі ласощі: курку, смажену рибу. Для нас це була просто насолода.
— На позиції з чого починався ваш день, як він закінчувався?
— В нас день починався майже по графіку: зранку обстріл, дрони, в обід в них перерва, можна зайнятися мінімально своїми справами, встигнути забрати пакунок, який нам переслали. А так — постійно тримаємо оборону, сидимо, очікуємо наступ ворога. День закінчувався тим, що ми по черзі лягали спати.
— А що у вас було із забезпеченням, боєприпасами? Вам вистачало чим воювати?
— Так. Якщо навіть не вистачало, нам постійно “скидали” боєприпаси з дронів. Якщо противник рухався, до нас підлітала сусідня “велика пташка” і знищувала штурмові групи противника. Прикриття артилерії постійно відбувалося. Взаємодія з нашими підрозділами була на дуже високому рівні.
— Вам довелося позицію тримати майже 2 місяці. Пам’ятаєте день, коли ви виходили з позиції?
— Так, якщо я не помиляюсь, то це було 26 жовтня. Тоді очікували сприятливу погоду для того, щоб вийти, але, на жаль, тоді було сонце, не було ні туману, ні дощу. Вже ризикнули, бо до нас зайшла заміна. Дрони противника були сфокусовані тоді на іншому напрямку, ми скористалися цим моментом і благополучно вийшли з позиції.
— Що перше зробили, коли вийшли?
— Ліг на м’яке ліжко, бо ми подолали тоді, якщо я не помиляюся, 14 чи 13 кілометрів із речами, бо треба було винести павербанки, їх потрібно було зарядити і доставити назад. Тоді дуже тяжко цей маршрут нам дався. І після того, як ми повернулися, ще може тижня два відходили. Ходити нормально навіть просто не могли від того болю в м’язах, бо це сидиш місяць на позиції, майже без рухів. В нас бувало таке, що ми сиділи по кілька днів, навіть не вилазячи з бліндажа.
— Як вам вдалося витримати це все?
— Силою духу, напевно.
— Ви завжди мріяли стати військовим?
— З дитинства. Сам я зі Львова, в 2019 році, коли мені було 16, вступив до Національної академії державної прикордонної служби України. В мене прадід, дід, дядько — всі військові. Батьки стали лікарями, а я захотів продовжити рід військових.
До Волинського прикордонного загону потрапив в 2023-му році. Спершу охороняв державний кордон з Республікою Польщею. Тоді за власним бажанням долучився до комендатури швидкого реагування і поїхав з ними на ротацію на Харківщину. Дідуся згадував на позиціях. Він казав: “Головне — триматися ближче землі”. Це дуже слушна порада: якомога швидше падати на землю, коли летить артилерія противника.
В інтерв’ю Назар розповів, що не будує довгострокових планів, не шукає кохання, бо не знає, що буде завтра. Після ротації встиг побувати вдома та обійняти рідних. Після завершення війни, додає боєць, хоче продовжити службу у прикордонному загоні.
